Буває час, коли так в’яну

Буває час, коли так в’яну,

Немов підкошена трава

Коли то мовлю ненароком

Я непродумані слова.

В ту мить – душа не в кращім стані.

Їх не по собі і вона болить.

Навіть жахається, бо тяжкі рани.

Наносить Спасові в таку от мить.

Опісля того стає мені так страшно

І сором очі випіка мов жар

Хто, окрім мене, мав би завши

Гріха щоденного гасить пожар?

Отож, та мить, коли так в’яну,

Най не повториться повік.

А хто опиниться у такім стані –

Нех Бога єдного шукає лік.

Бо то  вогінь, вогінь гієни,

Що спопеля собой усе живе.

А хто без страху об тім – загине.

Відтак для царства Божого – не оживе.