Колись і ти з часом гукнеш

Колись і ти з часом гукнеш

Таке за звичне і до болю рідне слово «мама»

Та мама чомсь не озоветься, як було колись.

І раптом, замісь неї ти узриш лише глибоку яму

Теперки  - плач, сумуй, а ще тихо молись.

І не тому, що нам у матері немає більш потреби,

І не тому, що мама раптом не схотіла нам служить.

О ні, вона б і нині, якби в змозі, прихилила б нам святеє небо,

Але рука, немов тяжкий камінчик,  на грудях її лежить.

І не розкрить її тепер свої важкі повіки

Як рівно й не всміхнутись, аби то втішить в горі нас.

Вона, втомившись від життя, заснула, начебто навіки,

Та згодом, і її, як всіх нас, на свої місця розставить Спас.

Та ми не раз ще мовимо оте святе й до болю рідне слово «мама»,

І сповідатись будем за гріхи свої на їхніх могилах.

І хоч які страшні для нас такі слова як «гріб», чи «яма» -

Лиш те ніщо у порівнянні з судом, де всіх до єдного чекає жах.

А поки ще живих – жаліймо матерів своїх, щоденно і уклінно,

Вони ж бо слуги наші, котрі варті незліченної платні,

Бо як зійде Господь – насамперед спитає неодмінно,

Як до батьків своїх рідненьких ставилися ми.

Амінь.