Невпинно час сплива, лиш зло лишається на місці.

Невпинно час сплива, лиш зло лишається на місці.

Все так і є, як то святе письмо гласить –

Та в двадцять першім, мабудь, а чи не найбільшім віці

Зелений змій людей нещасних і мордує, і жалить.

І жаль охоплює моє немолоде вразливе серце.

Дивлюсь і думаю – невже назавжди зникла благодаті мить?

З набою ядовитого створити можна океан – не то озерце.

І з того ж самого, що люд нещасний і мордує, і жалить.

Отож, прошу – нехай навіть останньою не вмре свята надія –

Бо надзвичайно тяжко буде нам без неї жить.

Яка то дивна благодать була б – та поки що лиш мрія,

Щоб вже нарешті згинув той, що люд нещасний і мордує і жалить.

О Боже, схаменуй всі сплячі та незрячі душі!

Їден Ти в силі грішних вдруге нас на світ родить.

Я ж, як і всі земна, отож терпіти доти мушу,

Доки не згине той, хто люд численний і мордує і жалить.

Лиш те все споглядати надзвичайно важко.

Німіє серце, м’яз судомить, а душа щемить.

Зміїного напою ж бо не п’є хіба що звір та пташка,

Отрути теї котре люд до смерті замордовує й палить.

Отож, звертаюся до тебе, боже мій, і дні і ночі:

Ти ж бо єдиний в силі Князя Тьми навіки умертвить.

Може відкриються на решті решт їх помутнілі очі.

Тих, котрих змій лукавий і мордує і жалить.

Мені ж бо доти жити, доки і страждати

За тих, хто яд смертельний п’є, ще й зілля те палить.

Адже, крім всього іншого, діткам своїм я - мати.

Як то радіти можу, коли і їх також лукавий і мордує, і жалить.